Демидівка
Демидівка
Село Демидівка розташоване на південному сході Тростянецької територіальної громади по течії річки Чаплина /притока річки Берладинка, яка впадає у Південний Буг/. За старим адміністративним поділом у 1914 році село входило до Подільської губернії Ольгопільського повіту. А тепер село Демидівка Гайсинського району Вінницької області, що розкинулось в долині чотирьох пагорбів за
Початок зародження села Демидівка припадає на першу третину ХVІІІ століття. Існує легенда. На землях, де в даний час розташоване село, був суцільний ліс, яким протікали між чотирма пагорбами невеличкі річечки, які сходились в одну і текли до села Баланівка, де впадали в річку Берладинку, притоку Південного Бугу. З покоління в покоління передається така легенда. В той далекий час, економ с. Баланівки, пан Савелій, захотів поїхати в Тростянець, а перед поїздкою послав своїх слуг розвідати дорогу. Проїзджаючи дорогою, слуги почули спів півнів у лісі, це їх здивувало і зацікавило. Де серед лісової хащі могли взятися півні ? Оглянувши лісові хащі, на одній із полян знайшли землянку, в якій жив втікач пана. Втікач просив слуг не говорити про нього панові, але ті цього не зробили. Довідавшись про місце знаходження втікача, пан вирішив сам зустрітися з ним. Побачивши його умови життя він йому сказав «Якщо ти тут поселився, то тут і живи». Втікача звали Демид. Демид почав викорчовувати ліс, розробляти ділянки під орні землі та будівництво, орати, сіяти, завів сім’ю. Від його імені і пішла назва села - Демидівка.
Життя селян кріпаків було надзвичайно важке. Були часті випадки, коли селяни боролись за землю і волю, всіляко не слухались панів-поневолювачів, всіх таких непокірних селян пан висилав в ліс, на хутір до Демида, в Демидівку. Так починалось заселення села, уже наприкінці 18-століття, в липні 1796 року, село нараховувало біля 100 дворів, в яких проживало 254 особи. Це були досить маленькі господарства, хоч незаконно, але розросталися орні площі, на яких жителі села займалися землеробством, скотарством, а також мисливством та рибальством.
Перші роки врожаї були непогані, оскільки лісові землі були родючі, багаті органічними речовинами. Згодом грунти виснажувались і врожаї почали знижуватись. Селяни старались розширювати земельні ділянки, відвойовуючи їх у лісу. Так з часом був вирубаний ліс, де знаходиться село та орні поля.
Село Демидівка належало в 18 столітті князям Любомирським, потім Потоцьким , а після 1890 року- Собанському, який добре відомий, як будівельник великих Собанських казарм в місті Одесі.
В останні роки перед революцією до 1918 року Демидівкою керував пан Лісовський за національністю поляк, маєток його зберігся і в даний час, кругом маєтку був парк, а дальше гарний садок з алеями, різними фруктовими деревами та кущами.
При пану Лісовському розвелося багато шляхтичів, одні з них займали керівні посади, інші просто нічого не робили. У пана Лісовського було 600 десятин землі, а в селян - 800 десятин. Всі селяни працювали в пана на сезонних роботах, а 20 селян працювали штатними у маєтку.
Церковно-приходську школу відкрито з 1890 року священником Василем Студецьким, яка розміщалася в громадському будинку. Нову школу на два класи, де навчалися три групи дітей, яких навчали два учителі, побудували після 1900 року. Обов’язковими у школі були навчальні предмети: читання, письмо, арифметика, закон Божий. З десяти учнів третьої групи у 1910 році було допущено до екзаменів тільки три учні. Здавали екзамени в Тростянці або в Гордіївці.
В перші роки після революції у селі було 1100 селян, вони не могли розібратись в життєвих обставинах, які склались, адже в селі часто мінялась політична обстановка, в якій було важко розібратись простому селянину. Влада переходила від білих до червоних і навпаки.
Після революції в 1919 році вже була початкова школа на чотири класи. Працювали в ній чотири вчителі. Дітей навчали читати, писати, вивчались предмети: читання, письмо, арифметика, українська і російська мови, співи, малювання, природа, фізкультура. Діти займалися художньою самодіяльністю. Вже після 1922 року створена піонерська організація. Піонери були пропагандистами нового життя. Завжди ходили в червоних галстуках, приймались в піонери тільки учні, які успішно навчались.
Матеріальна база школи з кожним роком покращувалась. Але чотирирічною школа була до 1934 року, з 1935 року було введено обов’язкову семирічну освіту. Школа розміщалась в центрі села у двох приміщеннях, що навпроти церкви, по два класи в кожному. Із збільшенням класів відкриваються нові приміщення, так старші класи навчаються у пристосованих будівлях. Директором школи був призначений Бурдейний Олексій Григорович з Ладижина, був строгий і справедливий до всіх учнів, за що його діти любили.
Тяжкими були 30-і роки для жителів села. В період колективізації частина заможніших селян не хотіла йти в колгосп.
В 1932 – 33 роки страшний голод охопив, як і всіх українців, і наше село, люди зовсім не мали що їсти, вимирали цілими сім’ями, за цей час від голоду померло більше 70 дорослих і дітей. У 2008 р на кладовищі встановлено пам’ятний хрест, пам’яті жертв голодомору.
В цей час колгосп був економічно слабкий, але вже тоді побудовано клуб, ферми. Всі жителі села задіяні були постійною роботою. Праця в полі на фермах була важкою: техніки не вистачало. У 1939 році було п’ять емтеесівських тракторів, одна сівалка і два культиватори на 1300 га землі. Але люди жили дружно допомагали одні одним у будівництві хат.
Та незабаром мирну працю селян перервала Велика Вітчизняна війна 1941 року. До кінця дня 22 червня ця страшна звістка облетіла все село. На початку липня були мобілізовані всі чоловіки від 18 до 58 років, в селі залишилися діти, жінки, старі чоловіки.
28 липня в село Демидівку ввійшли німці і румуни. Окупанти встановили режим терору. Німці були недовго, в селі залишили «господарювати» румунів, їх було небагато, розквартирувались по хатах, слідкували за порядком, заставляли працювати, їм дозволялось бити селян, забирати продукти, збирати подать.
Страшну картину залишили після себе окупанти – у колгоспі не залишилось ні машин, ні худоби, ні насіння, приміщення в руїнах, а ті, що вціліли, були занедбані, поля заросли бур’янами. На другий день після визволення в селі провели збори і обрали голову сільської ради.
У тяжких умовах трудівники села, а це в основному жінки, відновлювали господарство. Поле орали волами, своїми коровами, в кого залишилися, копали лопатами.
З 1939 по 1945 рік на війну з Демидівки пішли воювати 435 чоловік, на фронтах війни загинули або пропали безвісти 167 чоловік. Їх імена встановлено завдяки піонерам-слідопитам у 1972 році до дня 25-річчя Перемоги. А імена 224 чоловік, тих, що воювали і визволяли нашу Вітчизну від фашистів і повернулися з війни, встановлено тільки у 2009 році. З села на війну призвано більше чоловік, ніж в списках, бо на той час у Демидівці жили і працювали в радгоспі найняті люди.
Пам’яті загиблим воїнам, в центрі села у 1969 році побудовано пам’ятник воїну і матері та гранітні плити, на яких викарбувані імена полеглих земляків. Кожного року в День Перемоги вдячні земляки зачитують списки всіх , хто загинув і воював визволяючи Батьківщину від загарбників.
Пишається Демидівка своїми славними синами воїнами-визволителями. Особливо Героєм Радянського Союзу Іваном Лазаровичем Могильчаком. Він ніколи не давав ображати менших. За ним постійно ходила ціла ватага хлопчиків. Під час війни льотчик-штурмовик майор Могильчак громив ворога на Україні, брав участь у битві за Дніпро. За ратні подвиги 23 лютого 1944 року йому маршал авіації А. А. Новиков вручив орден Леніна і золоту Зірку Героя Радянського Союзу.
Свій останній виліт І. Л. Могильчак здійснив 30 січня 1945 року. Шістка ІЛів штурмувала танкову колону гітлерівців у районі Секешфехервара, під Будапештом. Із завдання повернулось п'ять штурмовиків. Літак командира був підбитий ворожою зеніткою. З кабіни палаючої машини він дав останню команду заступнику — вести групу на свій аеродром, а сам ще зміг посадити літака на фюзеляж. При цьому він одержав важке поранення і опіки, двадцять днів і ночей лікарі боролися за його життя, але врятувати прославленого пілота не вдалося…
У травні 1993 р. в центрі села перед адмінбудинком встановлено бюст І. Могильчаку та пам’ятну дошку на фасаді Будинку культури в пам'ять про його подвиг.
Зразу ж після війни у 1945 році по ініціативі керівників села та району село Демидівку було перейменовано у село Могильчакове.
Але ця назва чомусь не прижилась, а так залишилась село Демидівка.
Важкі були і післявоєнні роки. Згідно погосподарських книг по с. Демидівка у 1944 році в селі було 1695 дітей і дорослих. Все село взялося за відбудову господарств, колгоспу і відділення радгоспу Ободівського цукрокомбінату. Поле орали, як тільки могли, для удобрення ґрунтів дома заготовляли добрива: курячий послід і коров’як, попіл. Мішками виносили добрива в поле. Але врожаї були дуже низькі, а в 1946 -1947 році стояла засуха, знову почався голод, де були і людські жертви.
В 1947 році в село повертається Крещенецький Микита Оверкович і його обирають головою колгоспу ім.. Петровського, де він працює до 1968 року. Він був сильним організатором, бережливим, справжнім господарем. Збирав колгоспні копійку до копійки. А потім затівав спорудження об’єктів виробничого і соціально-культурного призначення, купував необхідну техніку, вкладав чималі кошти в підвищення родючості землі. Так з 1951 року почали перебудовувати ферми і переводити на один двір з центру села, будувати гаражі та пилораму. Млин ввели в дію у 1965 році.
В роки Другої світової війни в 1941 – 1944 роки школа не працювала. За цей час в приміщеннях класних кімнат зберігалось різне : склади, румуни приймали громадян, просто пустували. Під час війни в одному з шкільних приміщень розміщувався госпіталь, в якому лежали поранені румуни та мадяри.
Коли визволили село і навчання в школі відновилось зразу ж з 15 квітня 1944 року, то виявилось, що майже все шкільне обладнання було розібрано, знищено чи просто зіпсоване. Тому все прийшлось відновлювати, ремонтувались лавки і столи, збивались дошки, відшукувались підручники, іноді був один-два підручники на клас, так і навчались. Не вистачало паперу, робили листки з паперових мішків коричневого кольору, чорнило виготовляли самостійно з переспілих ягід бузини, олівці мали тільки окремі учні.
Класи були переповнені. Діти з 01 вересня 1944 року йшли в перший клас разом 1934, 1935, 1936, 1937, 1938 років народження, тому спочатку був дуже низький рівень відвідування, старші учні дома мали багато роботи, допомагали своїм батьками, а також ходили на заробітки в колгосп та радгосп, особливо весною, літом, восени.
З 1944 року і до 1949 року була тільки початкова школа, чотири класи. Учні, які закінчили чотири класи в 1949 році, вперше в 1952 році закінчили сім класів, всього 31 випускник з 37. Це був перший випуск семирічної школи після війни, учнів, які пропускали багато днів або не встигали, переводили у вечірню школу, тому 15 однокласників цих років навчались у вечірній школі.
Першим директором школи, зразу після війни був Нижник Семен Семенович, який жив у підвальному приміщенні школи. У 1949-1950 навчальному році відкривається 5 клас і в школі навчається: в 1 класі - 79 учнів, в 2 кл - 67 учнів, в 3 кл - 74 учні, в 4 кл - 60 учнів, в 5 кл - 37 учнів, 16 учнів у вечірній школі, всього в цьому році було 332 учні. З 1950 року директором школи призначають Шейка Петра Левковича, його учні пам’ятають і досі, відгукуються про нього дуже теплими словами і добрими спогадами. За його керівництва школа розквітла, стала матеріально і методично більш - менш забезпечена, завезено парти, столи, шафи, приладдя, робились ремонти кімнат, перебудовано грубки, якими опалювались класні кімнати.
З приходом у 1958 році в село директора школи Бащенка Івана Ісаковича та його співдружності з головою колгоспу Крещенецьким М.О. починається нова ера освіти в селі. Перш за все починається будівництво типового двоповерхового приміщення школи. Будувалась школа в основному за кошти колгоспу, кожен рік до будівництва залучались жителі села, також багато роботи виконували учні та вчителі школи. Час був важкий не вистачало будівельних матеріалів, але на протязі семи років школу побудували, і вже з 1 вересня 1964 року перший поверх прийняв учнів початкових класів, а через три місяці ввели в дію і другий поверх. Багато зусиль, енергії і нервів витратив директор для відшукання коштів, щоб забезпечити школу меблями: нові парти, столи, унаочнення, станки для майстерні. Вдалось благоустроїти подвір’я школи, забезпечити теплом приміщення школи. Для цього завезено два нові універсальні котли. Один з яких використовувався до 2005 року.
З 1961 року по 1989 рік стає обов’язкова восьмирічна освіта. З 1969 року освіта перейшла на нові програми і підручники, почалася епоха комбіновану майстерню, яку забезпечено всім необхідним для навчання дітей трудового навчання.
Минали роки. Міцніло господарство. В колгосп приходить нова техніка: автомобілі, трактори, сівалки, культиватори, комбайни. Колгосп різко піднімає свою економіку, підвищує урожайність зернових культур, продуктивність тваринництва. Починаючи з 1949 р. колгосп являється учасником ВВДНГ. У 1959 р для підняття економіки слабо розвиненого колгоспу села Тростянчик, його об’єднують з Демидівським колгоспом. Головою колгоспу обирають Крещенецького М.О. На два села була створена і одна сільська рада, головою сільради у 1960 році обрано демидівчанина Чорного Іларіона Степановича, полковника у відставці, а вже у 1963 році Панасюка Олексія Семеновича, жителя с. Тростянчик.
На території села було розміщено Демидівське відділення радгоспу Ободівського цукрокомбінату. Земель в радгоспі було
І в радгоспі трудівники с. Демидівки працювали добросовісно, добивались добрих результатів.
У 1968 році головою колгоспу обирають Попика Івана Васильовича з Тростянчика, розумного, високоосвіченого, талановитого керівника. За його керівництва село ще більше розквітло, господарство стало заможним
Якщо Крещенецький турбувався за збагачення господарства, то Попик за його благоустрій. Не знизились темпи виробництва, колгосп завжди був лідером в районі по різних напрямках роботи.
В травні 1969 року почали прокладати тверде покриття дороги (бруківку) з Демидівки до Тростянця до лісу 7 км. З села прокладали працівники колгоспу ім. Петровського, а від лісу працівники автодору Тростянця. Тільки через три роки осінню 1971 року дорогу закінчили прокладати. А от асфальтну дорогу тільки по центру села проклали в 1982 році.
У 1971 році по 1975 рік Попика І.В. направляють начальником управління сільського господарства в Піщанський район, а головою колгоспу на цей час стає, його заступник, завідуючий Демидівською дільницею Зіньківський Сергій Васильович
Так за роки керівництва Попика було побудовано багато різних об’єктів не тільки у с. Тростянчик, але й в бригадному селі Демидівка, це введено в дію: дитячий дошкільний заклад у 1975 році; торговий комплекс у 1989 році; красиво оздоблена деревом сільська столова у лютому 1990 року; машинно-тракторна майстерня з критими гаражами у 1987 році; котельня, яка опалювалась мазутом і давала тепло на всі об’єкти центру села ; водогін по всьому селу з 1973 по 1979 рік; стадіон у 1984 році, церква у 1991 році; баня у 1985 році; у 1964 році розроблено ставок на
Весь час в селі функціював фельдшерсько-акушерський пункт.
За весь період існування села було побудовано три церкви. Третя церква споруджена у 1908 році в центрі села. У 30-тих роках розкидали дзвіницю і цегляний паркан, а у її приміщенні був склад, з тильної сторони олійня.
В 1948 р. церква була повністю розкидана, із цього будматеріалу побудовано гаражі на будівельній бригаді.
Нову церву почали будувати у 1989 році, завдячуючи голові колгоспу Попику І.В. Всю роботу з архітектурного будівництва, оздоблення, накриття і встановлення куполів організовував Крещенецький Микола Євгенович. Церкву відкрили 14 жовтня 1991 року, на Покрову. (Тому цей день являється «Престольним празником» села).
З давніх часів в селі утворилась традиція відмічати урочисті події і свята, якщо Різдво, Пасху, свято Івана Купала, Жіночий день відмічають, як і всі навколишні села, то весілля, проводи в Армію відмічають по-своєму. Проводи в Армію завжди проходять біля Пам’ятника загиблим воїнам, зачитуються присяга, настанова призовнику, побажання. Ще з двадцятих років у селі працює два клуби, один в центрі села, другий на території радгоспу при в’їзді в село.
При сільському клубі є бібліотека. Книги закуплялись адміністрацією колгоспу і радгоспу.
В 1967 р. перебудували Будинок культури і добудували до нього два поверхи. На другому поверсі працює бібліотека, але читацький інтерес занепав з появою і розширенням телебачення. Завідуюча була Гут Галина Ар., а потім її дочка Ременюк Світлана. Також у 70-80 роках працював філіал музичної школи ( клас баяна, фортепіано, струнних інструментів), зав клубами мінялись часто, а вже з 1980 незмінно працював Берко Іван Григорович.
З 1989 року обов’язкова неповна середня освіта, дев’ять класів. Школа називається Демидівська неповна середня школа до 1992 р., а з 1993 р. вже Демидівська школа І – ІІ ступенів до 1999 р., а з 2000 р. Демидівська середня загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, яка дає базову середню освіту, дев’ять років навчання.
У 1990 р. директором школи призначено Залепу Валерія Васильовича.
За період існування школи з 1945 року по 2010 рік нашу школу закінчили 1325 учнів, з них : на відмінно закінчили 52 учні, 140 випускників здобули вищу освіту, 230 випускників закінчили технікуми. Спеціалістами сільського господарства стали 75 чоловік.
Після розвалу у 1991 році держави Радянського Союзу 18 січня 1992 року відбулися загальні збори колгоспників села Демидівки, на яких було проголосовано про від’єднання від колгоспу с. Тростянчик і утворено колгосп ім. Могильчака. Головою КСП обрали Серих Костянтина Костянтиновича, який на той час працював в управлінні сільського господарства, обрали і новий склад правління, куди ввійшла ініціативна група, яка організувала розділ колгоспу.
У 1993 році праління КСП переходить у нове приміщення, яке не встигли дообладнати за правління Попика І.В. Тут розміщується адміністрація КСП ім..Могильчака, сільська рада, відділення зв’язку, на другому поверсі швейний цех. В березні 1993 р. проведено збори громадян села, де громада проголосувала за від’єднання сільської ради. На цей час в селі проживало 895 чоловік у 366 дворах, в травні відбулись місцеві вибори і головою обрали Грабара Анатолія Юхимовича, який працював на цій посаді до березня 1998 р.
У 1991-93 роках закладено новий фруктовий сад площею
У 1997 році відновили в урочищі Олинцеву криницю, очистили обидва джерела, добули першого цебриня з дуба, яке добре збереглося. Організував роботу по очищенню старовинної криниці голова СТОВу Серих К.К. В криницю влізав молодий тоді шофер СТОВ ім..Могильчака Западнюк Володимир І., всю іншу роботу по розчищенню проводили водії автопарку. Багато роботи по виконанню інтер’єру біля криниці зробив бригадир будівельної бригади Крещенецький Микола Євгенович. Прибрано, крім криниць, і територію, учнями школи висаджено алею до дороги, але із зміною границь полів у 2008 році, зроблено іншу дорогу.
У 1996 році почалась газифікація села. Велика заслуга в його проведенні належить Серих К.К.
У 1998 році прокладено асфальтну дорогу з центра села до ферми, а в 2002 році прокладено асфальтну дорогу 0,6 км від села в сторону Тростянця.
29 березня 1998 року відбулися вибори до Верховної Ради та місцевих рад народних депутатів. Головою Демидівської сільської ради обирають Анченка Володимира Григоровича 1970 року народження, агронома за професією. На цю посаду його обирають три скликання підряд і працює до 2008 року.
У 1998 році проходить розпаювання землі, і людям 7 квітня 2001 р. видано державні акти на землю по
Створено сільськогосподарське товариство (СТОВ).
Як і в державі, так і в господарствах приходить занепад, людям немає роботи. Будівництво не ведеться, бригади будівельників, де було 57 чоловік, зовсім немає. Тракторна бригада і автопарк не працюють, тому у 2008 році в село приходить новий інвестор ЗАТ «Зернопродукт МХП» Миронівського хлібопродукту під керівництвом колишнього агронома нашого колгоспу Кучера Миколи Івановича. Проведено збори пайовиків, які по договору ЗАТ «Зернопродукт МХП» здали 553 паї, тобто
З переходом голови сільської ради Анченка В.Г., який обирався три строки підряд, на посаду керуючого Демидівським відділком ЗАТ Зернопродукт МХП у липні 2008 року, Верховна Рада призначає позачергові вибори сільського голови у грудні 2008 року, ним обирають демидівчани Анченка Романа Миколайовича, 1978 року народження, електрика за професією, його ж обирають на другий термін у 2010 році.
Основною проблемою села стало постачання населення водою. З 1972 року в селі прокладається водогін, від п’яти водонапірних башт, для забезпечення жителів водою.
Село і далі живе і процвітає, вабить своєю красою. Хоч зменшується кількість населення, але воно, як завжди ошатне, чисте, бо в ньому живуть добрі працьовиті люди.
