Це наша війна і наша Перемога
Ось уже 75-а весна віддаляє нас від славного дня Перемоги. Представники принаймні трьох поколінь, що народились за мирного часу, не були свідками ні жахіть тієї війни, ні самої незабутньої Перемоги. Та всі ми свято бережемо пам'ять про неї, вона воістину стала і залишається віковічним святом, скільки б не минуло літ від того світлого травневого дня.
Для нас завжди буде святим день 8 Травня - День пам’яті та примирення, і завжди люди подумки будуть вертатися до травня 1945 року. В ті весняні дні був закінчений великий шлях, відмічений мільйонними жертвами. І наш людський обов’язок: вітаючи один одного з святом завжди пам’ятати про тих, кого не має з нами, хто загинув на війні.
Час безжальний, він не милує нікого. Відходять в інший світ останні ветерани, останні свідки трагічних подій Другої Світової війни. В братських могилах Європи, Росії спочивають кращі сини українського народу, в тому числі нашого селища.
Ми схиляємо голови і пам’ятаємо тих, хто загинув у війні. Ми пригадуємо усіх, хто був свідком перемоги, але не дожив до сьогоднішнього дня.
(Людей, які можуть ідентифікувати ветеранів на останіх фото, просимо звернутися до Тростянецької селищної ради [email protected]).
Святкуючи Перемогу, ми завжди будемо згадувати, які риси нашого народу допомогли перемогти ворога. Терпіння. Мужність. Величезна стійкість. Любов до Батьківщини. Нехай ці перевірені вогнем війни риси завжди нас супроводжують.
І завжди перемога буде за нами!
Чим більше часу віддаляє нас від тих років, тим менше залишається людей, які здобули Перемогу над нацизмом, і тим дорожчі для нас спогади ветеранів, які пройшли війну.
Дмитру Йосиповичу Паламарчуку виповнилося всього 18 років, коли його призвали до лав Червоної Армії. І було це весною 1944 року.
«Піт не кров!
Не жалій поту!-
Проповідував старшина.
Така у нас робота –
Війна»
І молодий Дмитро не жалів себе в цій кровопролитній війні. У важких боях при звільненні прибалтійських країн отримав поранення. Після перемоги служба в Армії до червня 1946 року, а далі мирний життєвий шлях, на якому були і щасливі, і трагічні моменти. Працював у колгоспі «Україна». За своє довге життя устиг зробити чимало гарних справ.
Трудолюбивий, скромний, вижив щоб носити нагороди, учитись, працювати, просто жити, вдихати аромат квітів, втішатись онуками, будуватися, вирощувати садок, займатись домашнім господарством.
«Проводжали мене на війну,
До дороги центральної проводжали
На село я прощально поглянув
Й раптом губи мої задрижали…»
Ворога гнали все далі і далі. Та ще чимало випало на долю Мельника Миколи Олексійовича та Крушельницького Івана Онуфрійовича. Довелося побачити ще чимало смертей та крові. Ще багато потрібно було фізичних, а головне духовних сил, щоб витримати післявоєнні роки. Заслужено носити нагороди. І до нинішнього часу займають вони активну життєву позицію, займають достойне місце в громадському житті громади селища. За що їм низький уклін!
«Доля… Жіноча доля, хто її розкаже,
Жіноча доля, хто її збагне.
Їй на землі чомусь найважче
А особливо, коли війна…»
Ганні Олексіївні Гуцаленко виповнилося лише 17 років і вона була сповнена бажанням творити, вершити великі справи. А натомість важкі фронтові дороги: Західна Україна, Польща, Угорщина, Румунія, Чехословаччина, Германія. Втрата здоров’я, всіх зубів. Молодість нестримана у своїх вчинках, бажанні вижити. Нарешті довгоочікувана Перемога. Доля закинула в Тростянець, де працювала, ростила з чоловіком дітей, будувались. Та не вщухає біль спогадів. А від того сивина, сивина, сивина…
Ми вітаємо зі святом усіх ветеранів – фронтовиків, ветеранів праці, дітей війни, воїнів – інтернаціоналістів, ліквідаторів Чорнобильської аварії, учасників АТО. Дякуємо за мужність, героїзм, віру в майбутнє нашої неньки України.
Хай у житті вашім завжди буде літо,
А якщо осінь, то тільки золота.
Нехай у гості їздять завжди діти,
Хай сміх і радість на подвір’ї не стиха!
Нехай рясні дощі несуть для вас здоров’я,
Проміння сонячне торкає за вуста,
Хай діти і онуки зігріють вас любов’ю,
Бажаєм довгого й щасливого життя!
