27 січня світова спільнота вшановує пам’ять жертв Голокосту
Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту 27 січня встановила Генеральна асамблея ООН у 2005 році Резолюцією № 60/7, де зазначено, що «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження».
Дата повʼязана зі звільненням військами 60 армії 1-го Українського фронту в 1945 році в’язнів нацистського концтабору Аушвіц біля польського міста Освенцима, який у сучасному світі став символом терору, Голокосту й геноциду. Аушвіц – єдиний колишній концтабір, а нині Меморіал та музей «Аушвіц-Біркенау», який внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Історія
Нацистська расова політика базувалася на дискримінаційних заходах, які з часом переросли у масові страти. Першими жертвами цієї політики стало єврейське населення. Людей знищували лише за етнічну належність. План «остаточного розв'язання єврейського питання» зазнавав змін у процесі краху нацистського «бліцкригу» в СРСР. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість – на територію Польщі в район Кракова, на Мадагаскар або за Урал – з розгортанням Другої світової війни виявилися примарними. Відтак нацисти вдалися до вбивства.
Страхітлива політика терору проти євреїв на території окупованої України знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту стало близько 1,5 млн осіб.
Найбільш відомим в Україні місцем, повʼязаним із Голокостом, є Бабин Яр. Проте злочинні акції відбувалися у багатьох містах і селах. Один із таких злочинів відбувся наприкінці серпня 1941 р. Йдеться про масовий розстріл євреїв у Кам’янець-Подільському, де їх на початок війни було близько 10 тис. осіб. У перші десять днів серпня 1941-го угорська влада депортувала майже 18 тис. євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх іти маршем від Коломиї до Кам’янець-Подільського, де розстріляли разом із місцевими єврейськими жителями протягом 26–29 серпня. Тих євреїв, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944-го вивезли до концтабору Аушвіц. Переважна більшість із них загинула в газових камерах відразу після прибуття.
За час перебування при владі (1933–1945) нацисти створили на території Третього Райху й окупованих землях 1 тис. 634 табори та їхні зовнішні команди (філії). Система таборів слугувала німцям для ізоляції, знищення або використання праці в’язнів і полонених. Через них пройшли мільйони людей різних національностей. Значна частина ув’язнених загинула в газових камерах, під час медичних експериментів, через нелюдські умови утримання й виснажливі роботи.
Аушвіц – найбільший концентраційний табір нацистської Німеччини. Він існував на території Польщі біля міста Освенцим упродовж 1940–1945 рр. До 1942 р. це був один із багатьох концтаборів Третього Райху у нацистській системі терору. Від 1942-го він перетворився на головний осередок масового винищення євреїв. Вчені вважають, що через концтабір Аушвіц пройшло близько 1,3 млн осіб, з яких 1,1 млн – загинули. Крім євреїв і поляків – двох найбільш постраждалих груп, виокремлюють радянських військовополонених і представників інших національностей. Серед них були й українці.
Точно встановити кількість в’язнів – вихідців з території України неможливо через низку проблем, зумовлених історичними й геополітичними чинниками. І на початку війни, і після її завершення Україна не мала власної державності. Більшість українців, які потрапляли до таборів, нацисти «маркували» як радянських, польських або угорських громадян. Частина з них узагалі не проходила реєстрації, а відразу гинула в крематорії. По війні в СРСР при підрахунку жертв ішлося про «радянських громадян».
Дослідники припускають, що в’язнями концтабору Аушвіц стали понад 100 тис. вихідців з України. Найчисельніша група – 95 тис. закарпатських євреїв, які вважалися на момент депортації «угорськими». Українці були серед 15 тис. радянських військовополонених. Крім того, серед в’язнів були діячі ОУН, заарештовані після проголошення 1941 р. у Львові «Акта 30 червня». Оунівці відстояли перед нацистами право бути «маркованими» як українці. До Аушвіца німці депортували також українських жителів, які чинили спротив вивезенню на примусову працю або втікали з тих робіт.
Музей в Аушвіці
Відразу після завершення війни група польських в’язнів виступила з ідеєю увічнити пам’ять жертв Аушвіца. Частина з них повернулася до колишнього табору, щоб зберегти об’єкти й руїни. Вони створили постійну охорону і надавали допомогу людям, які прибували до табору в пошуках свідчень про своїх рідних. Колишні в’язні ще перед офіційним відкриттям музею підготували на його території першу експозицію, що почала діяти 14 червня 1947 р.
2 липня 1947 р. польський сейм ухвалив закон про збереження довічно території та об’єктів колишнього концтабору та про створення Державного музею «Освенцим-Бжезинка» (зараз – Меморіал та музей «Аушвіц-Біркенау»). 1979 р. на пропозицію Польщі територію колишнього табору включено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
На території колишнього табору Аушвіц-1 відкрито низку національних виставок, які покликані розширити знання про нацистську окупацію в країнах, з яких депортували людей до Аушвіца, і розповісти про долі жертв. Важливою справою для вшанування пам’яті в’язнів концтабору Аушвіц, які походять із території України, є створення української національної виставки.
На фото вгорі – Аушвіц у січні-лютому 1945 року. Автор – фотокореспондент киянин В. Юдін
